Бурулька

(До Л.Б.)

Плакала Бурулька навесні із даху:

˗ Більше не побачу Січня-розумаху.

Морозець за щічки вже не залоскоче,

Не здригнеться радо  серденько дівоче.

А колись, бувало, пурхала легенько

З милої хмаринки до землиці-неньки.

Безліч нас, сніжинок, небосхил вкривали,

З хугою-пустункою у танку кружляли.

Як набриднуть жарти  – нумо працювати –

Ковдрою легкою землю обгортати.

Хай відпочиває поле, ліс, долина,

І ген на горбочку подружка-калина.

Трохи відпочили – знову у дорогу.

Кличе красень-Січень нас на допомогу.

Щоб зустріли люди Новий рік щасливо,

Прикрашаєм місто сяянням тремтливим.

На даху із Січнем я і святкувала.

Від його кохання сяючою стала.

Розтопилось серце в сніжинки малої,

Задзвеніли краплі доленьки п’янкої.

Ой, нащо я тільки по небу ступала?

Ох, навіщо, любий, я тебе кохала?

У життя коротке стрімко увірвався,

У дівочім серці навіки зостався.

Білая сніжинка літала бездумно –

А крижинка сльози проливає сумно…

Ці слова почула весняна Хмаринка,

Усміхнулась тепло й ніжно до сніжинки:

–       Ти, дитино люба, Бурулечко світла,

Не тужи за Січнем, зачекай до літа.

Ось розтанеш зовсім, протечеш на трави,

Понесеш джерельцю води кучеряві.

Будеш хлюпотіти на річнім просторі,

А тоді зіллєшся з сестричками в морі.

Сонячні цілунки тебе обігріють,

Подарують щастя, принесуть надію.

Час всі болі зцілить, ти забудеш сльози,

Пустку безнадії, гіркоти морози.

Що нас не вбиває, додає нам сили.

Ти розквітнеш знову там, на небосхилі.

Будеш гордо линуть в небесах сяйливих,

Дарувати світу вроду соромливу.

Лиш своє серденько даруй тому в руки,

Хто його оцінить, захистить від муки.

18 січня 2013 р.