Якби тварини вміли говорити

Плюш

Кіт плакав. Його зойки на сходах чули всі. Мешканці під’їзду страдницьки кривилися, хтось швиденько відтягував дитину – «не чіпай, киця погана», хтось гидливо відсував ногою. Чиясь зла воля швиргонула кота у жорстокий світ. Нестерпно хотілося їсти. Кіт просив допомоги, але натомість прийшли двоє. Від них гидко тхнуло.- Киць-киць!
Зголоднілий кіт потягнувся до руки… з недопалком. Зашкварчала обпалена шкіра, очі залили пекучі сльози.
- Дряпатися? Стерво! – котяче тіло підлетіло у повітря.
Насувалась рятівна темрява… Чиясь рука швидко сунула кота за пазуху. Той приготувався до нових тортур. Але за пазухою було так тепло…
- Ні-ні-ні! Олежку, ніяких котів, ти ж знаєш, ми ледве змирилися зі смертю Плюша. – почув кіт жіночий голос.
Проте чоловік уже виймав кота. Котячі очі перелякано втупилися в обличчя жінки. Та невпевнено протягнула руку, але не наважилася торкнутися:
- Плюш?
Кіт рвонувся до неї, вчепився лапами в халат. Тицьнув зболений ніс кудись за вухо і щасливо зітхнув:
- Ма-ма-у!